fbpx
Пароль відправлено на ваш E-mail.

Серед цьогорічних подій культурного життя країни найбільшого розголосу набули результати оголошеного Міністерством культури України конкурсу кураторів Національного павільйону України на 58-й Венеційській бієнале.

Нагадаємо, що згідно з рішенням журі перемогу здобув кураторський проект «Відкритої групи», натомість друге місце посів проект митця Арсена Савадова та його кураторів Олександра Соловйова, Пітера Дорошенка та Олесі Островської-Лютої. Перемога перших не задовольнила других, що спричинило потужний скандал.

Результат пошуку зображень за запитом

 

ІСТОРІЯ СКАНДАЛУ ЧИ СКАНДАЛЬНА ІСТОРІЯ

Венеційська бієнале, що виникла 1895 року є найстарішою та однією з найбільш масштабних міжнародних художніх виставок. Протягом ХХ століття українські митці неодноразово брали участь у цій престижній події, щоправда, через відсутність власної державності, у межах павільйонів інших країн – Російської та Австро-Угорської імперій, згодом Радянського Союзу та інших країн світу, де мешкали та працювали митці українського походження.

Стан бієнале у перші півстоліття її існування був сповненим протиріч. Відновлена по війні, Венеційська бієнале від 1948 року міцно асоціюється з авангардом. Новітні світові художні стилі та напрямки один за одним проходили своєрідне бойове хрещення на майданчику бієнале. Завдяки зусиллям провідних кураторів Джермано Челанта, Акіли Боніто Оливи, Гаральда Зеємана та інших, бієнале отримала статус однієї з головних міжнародних виставок сучасного мистецтва. Від 1976 року Венеційська бієнале має спільну тему, яку пропонує її загальний куратор.

Цьогорічний куратор, Ральф Ругофф, запропонував тему «Щоб вам жити у цікаві часи» (аналог старовинного китайського прислів’я «Не дай вам бог жити у часи змін»). Історія українського представництва на бієнале вже сама по собі є її ілюстрацією.

Ральф Ругофф

Ральф Ругофф

Етап участі українців як громадян незалежної держави на Венеційській бієнале розпочинається лише 2001 року, і одразу зі скандалу. Так, 8 серпня 2000 року тодішній міністр культури України Богдан Ступка надіслав офіційного листа президенту бієнале, де висловив бажання України нарешті узяти участь у цій знаменній події. 30 серпня було призначено комісара майбутнього українського павільйону – відомого галериста Євгена Карася. Куратором проекту запрошено Єжи Онуха, який на той час очолював Центр сучасного мистецтва у Києві. У попереднє десятиріччя він двічі курував українські проекти на іншій відомій світовій бієнале сучасного мистецтва у Сан-Паулу (Бразилія). Здобутий досвід він зголосився використати й у Венеції. Є. Онух вирішив вкотре попрацювати із «Фондом Мазоха» – дуетом львів’ян Ігоря Подольчака та Ігоря Дюрича, що починаючи від 1991 року своїми акціями встигли здобути славу найскандальніших українських митців. Активно використовуючи практику художньої апропріації, вони створили низку вельми помітних проектів: «Мистецтво у космосі» (1993),

«Мавзолей для президента» (1994), «З Днем Перемоги, ґер Мюллер!» (1995), «Свавілля мазохізму» (1998) тощо. До бієнале 2001 року вони пропонували великий проект «Кращі митці ХХ століття», що включав фото, відео, інсталяції.

Загалом проект мав провокаційне спрямовання, адже під «митцями» розумів всесвітньовідомих диктаторів, терористів, злочинців, серійних вбивць тощо. Мистецька спільнота не сприйняла ані проект, ані його куратора. Утім, саме куратор Є. Онух став об’єктом хвилі дискредитації, акцій протесту, що зрештою призвели до усунення його та «Фонду Мазоха» від участі у бієнале. У далекій перспективі цей скандал призвів до занепаду подальшої творчої активності мистецького дуету. Пізніше І. Подольчак заявив про себе як кінорежисер, знявши ігрові фільми «Меніни» (2008) та «Деліріум» (2012), що стали класикою українського артхаусу.

Тоді ж, 2001 року, ситуацією скористалася Спілка художників України. Митець Валентин Раєвський запропонував своїм колегам Ользі Мелентій, Сергію Паничу, Юрію Соломку, Олегу Тістолу, включно з А. Савадовим, взяти участь у його кураторському проекті, що отримав промовисту назву «Перший український проект».

Перший Український Проект

Перший Український Проект


Свідомо чи ні, але його було реалізовано у досить маргінальній формі: замість павільйону роботи українських митців розташували у звичайному військовому наметі, за межами території Джардіні (сади, де відбувається бієнале). Не в останню чергу через це перша участь України у Венеційській бієнале залишилась непоміченою світовою мистецькою спільнотою. Проте вітчизняні фахівці піддали проект В. Раєвського нищівній критиці, назавжди викресливши його ім’я з більш-менш пристойного контексту. Серед найбільших опонентів цього проекту був О. Соловйов.

Утім зауважимо, що на тодішній бієнале до основного міжнародного проекту куратора Зеємана «Плато людства» були запрошені твори двох українських митців – серія документальних світлин про Чорнобиль киянина Віктора Марущенка та відеоарт одесита Олександра Ройтбурда.

Наступна, 50-а Венеційська бієнале (2003) минулася для держави без скандалу. Україну тоді представляв мультимедійний проект Віктора Сидоренка «Жорна часу», кураторами якого були сам автор та О. Соловйов.

Примітно, що того ж року куратор російського павільйону Віктор Мізіано запросив до участі чимало митців українського походження: харків’янина Сергія Браткова, киянина Олега Кулика та Іллю Кабакова, що народився у Дніпропетровську. В основному проекті бієнале брав участь одесит Юрій Лейдерман.

Новий скандал виник під час підготовки до 51-ї бієнале (2005), за часів міністру культури Оксани Білозір. Відбір учасників тоді відбувався у формі виставки «Нові напрямки», що мала місце у київському Будинку художника.

Серед 30 проектів великий склад журі обрав два окремі проекти, які було запропоновано об’єднати у спільний. Це були витвори майстра художнього скла зі Львова Андрія Бокотея та проект групи молодих митців РЕП «Візуальний вініл». Утім представляв Україну у Венеції усе ж інший проект – «Діти твої, Україно» митця з Черкас Миколи Бабака (комісар Віктор Хаматов, куратори Олексій Титаренко та Михайло Сідлін), що складався з дібраних світлини українських селян 1920 – 1930-х років та їхніх ляльок. Його спіткала критика на батьківщині через архаїчну та занадто локальну обрану тему.

Під час тієї ж бієнале уперше була показана паралельна українська виставка «Перші надходження» (колекція творів сучасних українських та іноземних митців Віктора Пінчука).

Черговий скандал викликало рішення міністра культури України Юрія Богуцького скасувати конкурс та доручити підготовку павільйону новоствореному Pinchuk Art Centre. Таким чином, Національний павільйон України на 52-й бієнале (2007) із проектом «Поема про внутрішнє море» презентували комісар П. Дорошенко (перший директор центру) та куратори О. Соловйов і В. Сидоренко. Рішення міністра спричинило обурення серед мистецького загалу, вимогу його відставки. На додачу «викреслені з гри» митці Гліб Вишеславський, Володимир Яковець та Анна Алабіна провели контрвиставку «Контрабанда до Венеції» (лютий 2007 року, галерея «Мистецький курінь», Київ), що складалася з самого лише пакування, ящиків та митних декларацій.

Українські Степи Мрійників

Українські Степи Мрійників

Український павільйон на 53-й бієнале (2009) так само облаштовував Pinchuk Art Centre. Проектом «Степи мрійників» українця Іллі Чічкана та японця Міхара Ясухіро опікувалися комісар П. Дорошенко та куратор Володимир Кличко (той самий!). Однак під час 54-ї бієнале (2011) Pinchuk Art Centre відмовився у чергове власноруч виносити бюджетний тягар мистецького представництва української держави у Венеції. На пропозицію погодилась одеська художниця Оксана Мась з власним проектом «Post VS Proto-Renaissance» (збільшена копія Ґентського вівтаря братів ван Ейк, викладена з 12800 писанок).

На 55-й Венеційській бієнале (2013) Україна презентувала проект «Пам’ятник пам’ятнику» (куратори О. Соловйов, Вікторія Бурлака), що складався з робіт харків’ян Гамлета Зінківського та Миколи Рідного, а також киянки Жанни Кадирової. Скандал довкола бієнале тоді роздмухували самі митці, які у чисельних інтерв’ю звинувачували Міністерство культури України у применшенні витрат на монтаж проекту та перебування авторів у Венеції.

Робота Воловйова, KoktoНаступного року Міністерство культури України відмовилося від фінансування Національного павільйону, то ж Pinchuk Art Centre вкотре засвідчив свої меценатські принципи. Через це, однак, Оксана Баршинова та Михайло Рашковецький вийшли з кураторської групи. 56-а бієнале (2015) позначилась політично важливим проектом «Надія!» (куратор Бйорн Гельдхоф).

Готуючись до 57-ї бієнале (2017) Міністерство культури України запропонувало новий формат – конкурс кураторів, переможця якого визначає експертна рада. Перше місце тоді отримав проект музею Dallas Contemporary, що передбачав участь Іллі та Емілії Кабакових. Проте через певні обставини високоповажне мистецьке подружжя відмовилося від участі в українському павільйоні. Порушивши щойно запроваджені власні правила відбору, Міністерство культури запросило «заміну» в особі одного з найвидатніших українських митців – харків’янина Бориса Михайлова із проектом «Парламент». У той час як за регламентом вибулих мали замінити володарі другого місця у цьому конкурсі – спільний кураторський проект Лізавєти Герман, Марії Ланько та Катерини Філюк «Весілля у Венеції».

Історія продовжує розгортатися на наших очах. Сіра й тьмяна, часто у прямому розумінні. Однак байдужий спокій останніх років порушив скандал осені 2018-го. Не те що б скандалів у царині культури у нас бракувало, але довкола бієнале їх дійсно не було давно.

До конкурсної комісії увійшли сім незалежних експертів, позбавлених конфлікту інтересів: О. Баршинова (заввідділу мистецтва ХХ і ХХІ століть Національного художнього музею України), Ілля Заболотний (співробітник Британської Ради в Україні), Наталя Іванова (директорка ЄрміловЦентру, Харків), Наталя Космолинська, Лілія Куделя і Тарас Полатайко. Усі – якщо, звичайно, не випадкові люди, то точно другорядні постаті сучасного художнього процесу в України. То ж виникає справедливий сумнів, чи справді від їхньої думки залежало, хто представлятиме нашу країну у Венеції, бо вони на диво швидко визначились із переможцями.

Конкурс відбувся у два етапи: перший – прийом заявок, другий – обрання п’ятьох проектів для опрацювання з метою представлення на остаточному конкурсі. До 30 вересня 2018 року було надіслано 9 заявок, з яких обрали п’ять, серед яких фігурували проекти кураторів Павла Гудімова «Шкіра живопису», Катерини Тейлор «Нежіноча це справа» та Катерини Філюк «З голови до ніг», але першість здобув проект «Відкритої групи» «Падаюча тінь «Мрії» на сади Джардіні», у той час як друге місце посіли «Голоси любові» Арсена Савадова та його кураторів.

Робота Савадова, Kokto

Робота Савадова, Kokto

Свої позиції автори та куратори проектів-конкурентів висловили у формі двох окремих прес-конференцій в Укрінформ. Перша відбулася 15 листопада 2018 року за участі першого заступника міністра культури України, комісара Національного павільйону України на 58-й Венеційській бієнале Світлани Фоменко, кількох членів журі (О. Баршинова, Л. Куделя) та троє з чотирьох представників «Відкритої групи» Юрій Білей, Павло Ковач і Станіслав Туріна (Антон Варга був відсутній). Один з останніх, П. Ковач,  обмовився, що не вони є кураторами, а у них є власний куратор, позначений евфемізмом «партнер», – це Вольдемар Татарчук, куратор галереї «Лабіринт» у Люблені (Польща), людина пов’язана з кар’єрами не лише львів’ян, але й інших молодих українських митців. (До речі у Харкові, із майстер-класами з перформансу він бував у 2016-2018 роках.)

Додамо, що троє з чотирьох представників «Відкритої групи» неодноразово ставали стипендіатами уряду Польщі за програмою Gaude Polonia: Ю. Білей, що, до речі, зараз мешкає у Вроцлаві, у 2012 році; А. Варга, що мешкає у Нью-Йорку, у 2015 році; П. Ковач, що мешкає у Львові, двічі – у 2012 та 2018 роках.

Таким чином, виявляється, кому і чим саме представляти Україну на міжнародній арені фактично вирішують за нашим західним кордоном. («євроінтеграція у дії?!»).

16 листопада там само мала місце контрпрес-конференція А. Савадова та О. Соловйова. Реакцією на обидві події стала широка дискусія у просторі соціальних мереж, в якій взяли участь Ольга Балашова, Катерина Батанова, Є. Карась, О. Ройтбурд та інші.

То ж обидва проекти зіткнулися, а зважаючи на темперамент одного з учасників «протистояння» – «не на життя, а на смерть».

ВЕЛЕТНІ ТА КАРЛИКИ

Висловлюючи обурення з приводу перемоги значно молодших від нього та менш досвідчених кураторів та митців з «Відкритої групи», А. Савадов має рацію, коли, попре брутальність формулювання, називає своїх опонентів «карликами», а себе – «велетнем». У повній мірі до велетнів належать й ті, що зголосилися виступити кураторами його чергового проекту, зокрема, О. Соловйов та П. Дорошенко.

Володаря другого місця у цьому конкурсі без перебільшення вважають людиною легендою, хоча «легенду» про нього роками створював саме той, хто й нині виступає його куратором – О. Соловйов. Чому ж А. Савадов є «велетнем»?

Арсен Володимирович Савадов, кавалер ордену «За заслуги» ІІІ ступеню (2007), народився у Києві 1962 року у родині художника. Слава прийшла до нього із полотном «Печаль Клеопатри» (1987), виконаному спільно з Георгієм Сенченком, яке стало одним з перших творів українського мистецтва, придбаних на престижному художньому ярмарку у Франції. Тоді, у пізньому СРСР, подібні обставини сприймались як вкрай сприятливі, вважались доленосними. Окрім, скоріше символічного, ніж реального зиску після придбання картини, її попередня поява на Всесоюзній молодіжній виставці 1987 року «Молодь країни» у Москві викликала помітний ажіотаж у суто мистецьких колах. Московська художня критика заговорила про «нову хвилю» українського мистецтва (кінець 1980-х – початок 1990-х років). Дехто називав це явище «необароко» або «південною альтернативою». Так чи інакше, але великоформатні фігуративні твори постмодерністського живопису (трансавангард) почали асоціювати з митцями з України, передусім з киянами, а трохи згодом і з одеситами.

На початку 1990-х років обидва митці – певний час творчість А. Савадова та Г. Сенченка є нерозривною, – мешкали на вулиці Софіївській у Києві, часто виставлялися у Москві та співпрацювали із західними кураторами. Зокрема, їх запросили до участі у проектах Крістофа Відемана «Діалоги з Києвом» (1992, Мюнхен, Німеччина), Єжи Онуха «Степи Європи» (1993, Замок Уяздовський, Варшава, Польща), а головне – «Алхімічна капітуляція» (1994, Севастополь). Куратором останнього виступила Марта Кузьма, директор Центру сучасного мистецтва Джорджа Сороса у Києві. Самі А. Савадов та Г. Сенченко 1994 року курують київську виставку «Простір культурної революції», що відбулась у межах Першого Київського художнього ярмарку, в «Українському домі».

Однак А. Савадов, вже окремо від Г. Сенченка, не зупинився на досягнутому, швидко змінивши стиль власного живопису та задіявши нові медіа (фото, відео, інсталяція тощо). Без перебільшення до історії новітнього українського мистецтва увійшов його одноосібний досвід межі 1990 – 2000-х років із концептуальною фотографією. У масштабних та витратних зйомках, з одного боку, оповідних та ілюзорних, як живопис, а з іншого – тих, що інколи розумілись як фіксація перформансу, шляхом метафор та з документальною достовірністю відбувається звернення до гостросоціальних тем. Із вражаючою інтенсивністю створюються серії яскравих постановочних світлин, зміст і форма яких й досі шокують: «Донбас-шоколад», «Мода на кладовищі», «Янголи», «Марксизм де Сад», «Колективне червоне», «Андеграунд 2000», «Кокто», «Книга мертвих», «Love Story» тощо. Джерелом натхнення часто ставала світова культура, зокрема, антична міфологія, а власне предметом зображення – оточуюча дійсність.

Тоді ж А. Савадов взяв участь у першому офіційному представництві України на 49-й Венеційській бієнале (2001), а згодом і на 51-й (2005).

Історія «Відкритої групи», звичайно, коротша, ніж савадівська. Вона заснована у Львові 2012 року. Зараз до неї належать чотири митці: Ю. Білей, А. Варга, П. Ковач та С. Туріна, яким усім зараз біля 30 років. У різний час до «Відкритої групи» так само належали Олег Перковський, Євген Самборський та Kinder Album. На відміну від інших угруповань, що виникали на сцені актуального мистецтва України від середини 2000-х років, «Відкрита група» позиціонує себе передусім як спільнота, окремі представники якої позбавлені імен, а головне – самостійної творчої кар’єри. Принаймні, таким чином ця ситуація бачиться на відстані. Зусилля кожного митця покликані працювати на спільний результат. Крім того, груповий формат існування допомагає у пошуку джерел фінансування, питомих для сучасного мистецтва. І результат не забарився: вони, серед іншого, отримали першу спеціальну та головну премії Pinchuk Art Centre. Найпомітніше досягнення «Відкритої групи» як кураторів – проект «Ступінь залежності» (2016, Вроцлав, Польща), що об’єднав чимало молодих українських митців.

Зауважимо, що «Відкрита група» так само вже брала участь у Венеційській бієнале 2015 року, у межах Національного павільйону України.

Таким чином, перед нами «живий класик», що прагне задоволення власних амбіцій тоді, коли сам цього забажає, та група молодих, але дуже активних митців. Утім, якщо А. Савадов є всесвітньовідомим незалежним митцем, то «Відкрита група» усіляко демонструє ангажованість польським мистецьким середовищем.

Обраний журі кураторський проект «Відкритої групи» має офіційну назву «Падаюча тінь «Мрії» на сади Джардіні», і вже у ній міститься безграмотність формулювання, власне тавтологія: «Джардіні» у перекладі з італійської і є «сади»!

Дослівно наведемо короткий кураторський текст: «Літак «Мрія» пролітає над Джардіні… Кидає тінь на сади Джардіні, робить коло і повертається в Україну – цей короткий вислів складає своєрідну мініатюрну поетичну форму». Очевидний алогізм бентежить: «мініатюрною поетичною формою» називають політ одного з найбільших літаків світу.

Утім обставини утілення у життя цього проекту і досі залишаються не визначеними достеменно, адже величезною проблемою є саме здійснення польоту.

У загальних рисах ідея проекту виглядає наступним чином: після польоту «Мрії» з митцями на борту, протягом наступних півроку (тривалість бієнале), у Арсеналі (місце, де щоразу експонується головний проект бієнале, а цього року Міністерство культури України винаймає приміщення для Національного павільйону), виставлятиметься документація проекту та працюватиме перформер, що оповідатиме «легенду» про проліт «Мрії» над Джардіні. Згодом «Відкрита група» додала, що їхній проект включатиме у тому числі й реакцію на нього.

Проект А. Савадова є менш умоглядним. Це відеофільм, що відтворює історичну подію, коли 1954 року американські війська у Кореї відвідала кіноакторка Мерилін Монро. Він має назву «Голоси любові» та є алюзією на власну спільну з Г. Сенченком однойменну роботу А. Савадова (1994, медіа-інсталяція), представлену на вставці «Алхімічна капітуляція», що відбувалась на борту українського військового корабля у Севастополі. Її темою була війна та смерть, а героям – перевдягнені у балетні пачки чоловіки (військові, шахтарі). Цього року на тлі справжніх українських військових, що проходять службу на Сході України з’явиться М. Монро, роль якої виконують одразу двоє – російська оперна співачка Марія Максакова, що нині із політичних причин мешкає в Україні, та відомий у 1990-і роки поп-виконавець та актор El Кравчук.

Мистецтвознавець Галина Скляренко продемонструвала свою не ангажованість, чи не єдиною серед фахівців виступивши з професійним аналізом обох проектів, визначивши їхній актуальний зміст. На її думку, «Відкрита група», що належить до постконцептульного мистецтва, запропонувала типовий соціально-критичний проект-дослідження. Драматичний образ польоту «Мрії» є реакцією на економічну кризу, війну, високий рівень корупції та низький рівень життя, що спричинили масову еміграцію, у тому числі трудову – легальну та нелегальну. Наголошуючи, що цей найбільший у світі літак є продуктом пізнього радянського часу, вона резюмує: сенс – залишити Україну. Натомість проект «Голоси любові» присвячено війні – найбільш актуальній проблемі у державі. Які ж висновки робить Г. Скляренко із запропонованої А. Савадовим аналогії? Передусім Корейська війна 1950-1953 років стала по суті марним кровопролиттям, яке так нічного й не змінило: Корея залишилася поділеною на Південну та Північну із відповідними зонами впливу США та СРСР. Митець пропонує вирішити конфлікт за американським сценарієм – відновити status quo, що у свою чергу вказує на несамостійність України.

Зважаючи на викладене, виникає запитання: що, окрім марнославства, сьогодні рухає українськими митцями, які прагнуть виставитися у Венеції? На скільки обидва обрані проекти відповідають стандартам глобального світу сучасного мистецтва? І найголовніше: яку позицію стосовно суспільно-політичного сьогодення прагне донести Україна світові через твори своїх митців?

БІЛЬШЕ, НІЖ «P. S.»

21 січня 2019 року з’явився відкритий лист «щодо стану підготовки українського павільйону на 58 Венеційській бієнале» до міністра культури України Євгена Нищука, підписаний художником та куратором, віце-президентом Національної Академії мистецтв України, директором Інституту проблем сучасного мистецтва В. Сидоренком та галеристом і куратором, головою експертної ради Міністерства культури України з питань сучасного мистецтва Є. Карасем. 13 лютого поточного року будівлі Кабінету Міністрів України та Міністерства культури України пікетували представники громадськості з вимогою прозорості конкурсу, що передбачає 6,5 мільйонів грн бюджетних витрат.

Проте, з усього видно, що Міністерство культури немає бажання змінювати своє рішення стосовно переможців у конкурсі кураторів. І вже у середині березня «Відкрита група» поширила лист зі зверненням до колег-митців із пропозицією взяти участь у їхньому кураторському проекті, назва якого й досі містить помилку.

Зі слів кураторів, їхній проект присвячено переосмисленню поняття міфу, його впливу на сучасне українське мистецтво. Проект є «відвертою ілюстрацією динаміки сил і влади» у сучасному мистецтві України, Європи, світу. Кинути тінь означає поставити під сумнів. Сумніву піддається, зокрема, й авторитет Венеційської бієнале.

Разом з тим усім бажаючим незалежно від техніки виконання творів, освіти, віку та статі, включно із тими, кого куратори називають «маргінесом», вони запропонували подати данні про себе та свої роботи у формі заявки, задля того, щоб у подальшому ці данні, записані на жорсткий диск, потрапили до вантажного відсіку АН-225, який 9 травня 2019 року вилетить з Києва, пролетить над Венецією та повернеться назад. Крім того, данні про «учасників» увійдуть до каталогу Національного павільйону України. Таким чином, «митці» трансформувалися у «мистецькі твори».

Міжнародна виставка сучасного мистецтва у Венеції відкриється 11 травня та триватиме до 24 листопада, отже переможці зазначеного конкурсу ще отримають додаткову актуалізацію.

Колонка є видом матеріалу, який відображає винятково точку зору автора. Вона не претендує на об’єктивність та всебічність висвітлення теми, про яку йдеться. Точка зору редакції «Гвара Медіа» може не збігатися з точкою зору автора.

Редакція не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія.

Коментарі
No more articles