fbpx
Пароль відправлено на ваш E-mail.

Формуючи перед собою стратегію розвитку, українські медіа інколи беруть за приклад модель аудіо та відеовізуальних джерел інформації інших європейських країн. До таких прикладів належить і Франція.

Французькі медіа мають унікальну історію. Їхній досвід вбачався у їхній лібералізації ЗМІ, поширенні свободи слова та відсутності цензури.

Історія французького телебачення розпочинається з кінця ХІХ ст. Саме у цей період зроблені винаходи, що показували рухливі зображення. До них належала селеніум-камера, що була винайдена у 1880 р. американським інженером Джорджом Кареєм. Цей пристрій отримав широке застосування у аналізі рухливих зображень. У 1884 р. німецький інженер Поль Ніпков на основі власних досліджень з тематики руху зображень запатентував пристрій, який увійшов в історію як «диск Ніпкова». Принцип його роботи вбачався у русі диску, що регулював зображення. Але на цьому експерименти з рухливими зображеннями припинились через події Першої Світової війни.

Продовжили їх у 1920-ті рр. коли активно розвивалась радіосистема. Паралельно з цим знову виникла потреба у покращенні якості телевізійного зображення. Одним з революціонерів у цій сфері став британський інженер Джон Логі Вейрд. У 1925 р. він провів перший експеримент трансляціі зображення у Лондоні. Щоправда, об’єктами у дослідженні були не люди, а голови ляльок. Експеримент на перший раз пройшов вдало, проте зображення обличчя виглядало нечітким. Інженер на цьому не зупинявся, і упродовж декількох років продовжував досліджувати, де представлялись більш якісні телевізійні зображення людського обличчя.

Натхнені успіхами своїх вічних ворогів – британців, французи намагались не відставати у розвитку телевізійної сфери. Поширення радіо на території Франції сприяв виникненню власної аудіо-медійної компанії. У 1927 р., за ініціативи прем’єр-міністра Раймонда Пуанкаре, було створено державну радіокомпанію PTT – Postes, Telegraphes et Telephones (фр. Поштово-телеграфно-телефонна система). Її діяльність передбачалась у організації системи медіа комунікацій, особливо радіо, яке мало популярність серед населення.

Паралельно з інституалізацією медіа, у Франції проводили активні експерименти з трансляцією телевізійного зображення. У 1928 р. було засновано перше французьке технічне телебачення “La Television” – «Телебачення». Її очолив журналіст, уродженець Одеси, Южен Айзберг. На основі практичних результатів він написав роботу «Телевізійна теорія і практика», яка стала посібником для майбутніх телевізійників.

У подальшій діяльність технічного телебачення La Television сприяла проведенню першого телесигналу на невеликі відстані. У 1931 р. інженер Рене Бартелемі провів першу передачу сигналу зображення від Монтругу (західне передмістя Парижу) до Малакоффа (східна окраїна столиці). Експеримент пройшов успішно, і як наслідок, наприкінці 1931 р. інший інженер Анрі де Франс заснував першу телевізійну компанію під назвою «Загальнотелевізійна компанія» (CGT). Її діяльність зосереджувалась у дослідженнях та спробах проводити перші телевізійні ефіри. У 1932 р. Рене Бартелемі реалізував першу програму у чорно-білому зображенні, що мала ефірний час  – година на тиждень. Вона отримала назву “Paris Television”, так як її мовлення поширювалась тільки на території столиці.

Успіх “Paris Television” сприяв активній розбудові французького ТБ. Відліком з моменту заснування телемедіа можна вважати 1935 р. За ініціативи міністра з питань комунікацій та поштового зв’язку Жоржа Манделя, було розпочато 26 квітня того ж року ефірне мовлення Radio PTT-Vision. Їхній офіс розташовувався у будівлі міністерства поштових та телеграфних комунікацій на вулиці Гренеля, 103, у Парижі. Першими особами яких побачили телеглядачі, а точніше аудиторія, що мала телеприймачі, стали акторка Бактріс Бретті та Рене Бартелемі.

Мовлення каналу відбувалось лише у вечірні години – о 20 годині, і тривало півгодини упродовж трьох днів на тиждень. Причину невеликого об’єму ефіру Radio PTT-Vision можна пояснити незначними технічними оснащеннями каналу. Програми, які транслювались у ефірі каналу, здебільшого були присвячені тематиці класичної музики та вар’єте.

Але незважаючи на  розвиток технічного оснащення каналу аудиторія залишалась за кількістю глядацьких переглядів невеликою. Причина: велика вартість телевізійних пристроїв, і тому не кожен француз мав можливості його придбати. Щоб змінити ситуацію, міністерство поштових комунікацій провела ребрединг каналу у 1937 р. Віднині він отримав назву “Radiodiffusion-Television Nationale”, що проіснував до початку Другої Світової війни 1939 р.

У порівнянні зі своїм попередником, Radiodiffusion-Television Nationale мав більший об’єм мовлення: ефір тривав щоденно з 20.00 по 20.30, а в неділю з 17 по 21 годину. Збільшення мовлення каналу відбувалось завдяки покращенню її технічного устаткування. Як наслідок, розширилась тематика програм. Окрім традиційного списку: класичної музики та вар’єте, у ефірі стали показувати повнометражні фільми, але це не змінило кількість аудиторії.

З початком Другої світової війни та вступом нацистських військ до Парижу телевізійні медіа припинили свій ефір. Спочатку нацисти не звертали уваги на місцеве телебачення як засіб впливу на окупованих територіях. І тільки, наприкінці 1942 р. серед них визріло рішення про створення власного телеканалу у Франції. Шляхом перемовин між засобами масових комунікацій та мілітариськими представниками Третього Рейху у травні 1943 р. було створено канал “Paris Television”. Його штаб-квартира розташовувалась на вулиці Коньяк-Джей 13/15, де згодом знаходилось французьке телебачення. Програми транслювались французькою та німецькою мовами. Уперше ефірне мовлення тривало увесь день з 11 до 22 години. До тематики передач окупаційного каналу входили репортажі з подій, які відбувались у Парижі, а також у інших країнах, кінофільми, розважальні програми. Цікаво, що у прайм-тайм (найбільша кількість телевізійної аудиторії у вечірній час) транслювали німецькі стрічки та короткометражки. Вони були розраховані з метою пропаганди Третього Рейху серед місцевого населення. Але французи не дивились окупаційне телебачення. Тому “Paris Television” проіснував до до звільнення французької столиці серпня 1944 р.

Відновлення програм французького телебачення відбулося 1 жовтня 1944 р. під назвою RDF – Television Française. Ефірний час каналу збільшився, але у незначному обсязі. Водночас збільшувалась технічна можливість проведення ефіру. Тематика залишалась незмінною: це фільми, концертні програми, зустрічі з гостями у студії. Проте відбувались і великі зміни. У 1945 р. вийшли перші випуски прообразу новин під назвою “Telejournal” а 5 червня 1947 р. відбувся перший прямий ефір поза межами студії у театрі Єлисейських Полей Парижу.

Але, залишалась проблема інституалізації телебачення на законодавчому рівні. Вихід був знайдений у 1948 р. за постановою тодішнього міністра комунікацій Франсуа Міттерана було засновано телерадіомовленнєву систему RTF (Radiodiffusion-Television Française) з потужністю сигналу у 819 ліній. Французька телерадіокомпанія стала єдиною державною організацією під сферою впливу якого знаходились аудіо та відеовізуальні засоби масової інформації, яка поширювалась на території країни. Якщо порівнювати з телевізійними структурами інших країн тієї епохи, то слід згадати Держкомтелерадіо СРСР, до якого входило Центральне телебачення.

RTF збільшив ефірний час мовлення за рахунок запровадження нових програм, а саме новин. Перший випуск інформаційної програми вийшов до ефіру у 1949 р. о 21 годині. Концепція програми передбачалась у повідомленні актуальних подій за день. Окрім новин, уперше на каналі з’явилися диктори, які щоденно оголошували телеглядачам програму передач.

Розширення технічного устаткування телебачення сприяв проведенню у 1964 р. наступного ребредингу візуальних медіа. Уряд створив ORTF (Office Radiodiffusion-Television Française), до якого входили два канали: перший канал, ефір розпочався у 1935 р., та другий канал, що був організований у 1963 р. У 1972 р. до нього приєднався третій канал ORTF. Тематика його мовлення зосереджувалась на виробництві програм для французьких регіонів.

ORTF уперше показали по телебаченню президентські передвиборчі дебати. Це відбулось у 1965 р., під час другого туру, коли основними кандидатами стали діючий голова держави Шарль де Голль та колишній міністр комунікацій Франсуа Міттеран. Велика підтримка аудиторії надала можливість відомому генералу отримати перемогу у другому турі. Цей факт показував, що у 60-ті рр. ХХ ст. збільшилась кількість телевізійної аудиторії до 70% у 1970 р. на території Франції.

На межі 60-70-х рр. у телевізійній сфері знову виникла потреба у її реформі. Вона була направлена на реорганізацію ORTF. У 1974 р. проведені публічні дискусії за участі уряду та громадськості. На порядку денному постало питання французьського ТБ, до якого залучився тодішній президент Жорж Помпіду. Враховуючи той факт, що у 1974 р. у Франції проводились президентські вибори, телебачення виступало як інструмент впливу на думку суспільства. Один з кандидатів, Валері Жискард д’Екстезі підтримував реорганізацію телерадіомовленнєвої системи. Саме він і став президентом республіки у 1974 р.

Одним з перших кроків нового керівника Франції стала реорганізація ORTF. 8 липня 1974 р. був прийнятий закон, в якому чітко прописувалось, що телерадіокомпанія припиняє своє існування та розділяється на сім незалежних організацій:

  • TF1 (Television Française 1)
  • Antenne 2 (колишній другий канал ORTF)
  • France Regions 3 (третій канал ORTF)
  • Telediffusion de France (телемовленнєва система)
  • Radio France
  • SFP (Французька національна компанія з питань продукції та створення аудіовізуального контенту)
  • INA (Національний інститут аудіовізуальної інформації)

Усі семеро організацій, згідно нормативному акту, розпочали свою роботу з 6 січня 1975 р. Найбільшу увагу уряд та громадськість приділяли новоствореним трьом телеканалам державної форми власності, чия ефірна сітка залишалась залежною від політичних сил. 


Проблема залишалась відкритою до початку президентства Франсуа Міттерана 1981 р. З перших тижнів вступу на посаду президент визначив політику щодо засобів масової інформації. Вона направлена на лібералізацію, а саме наявність свободи слова, відсутність цензури, вільна можливість формувати ефірну сітку мовлення. Також важливу увагу Франсуа Міттеран приділяв приватизації – переходу телеканалів від державного користування до приватних компаній. Остання концепція президента виходила із загальносвітових тенденцій приватизації телевізійних медіа та створення каналів цієї форми власності. Яскравий приклад – канал новин CNN, що заснований у 1981 р. у США.

У Франції ситуація з приватизацією медіа мала інший характер. Головною задачею, яка постала перед урядом, – це легалізація діяльності радіо і телебачення на законодавчому рівні. Закон про медіа був прийнятий у 1982 р. У нормативному акті визначалася не тільки структура медійних компаній, але й права на творчу свободу їхньої діяльності. Фактично цей закон поклав початок так званій «великій революції» у телевізійній сфері Франції 80-х рр.

Ці зміни розпочались з пропозицією Франсуа Міттерана у 1982 р. на четвертій метровій антенні (саме звідтіль йде телевізійний сигнал) створити телеканал. Для його організації було запрошено компанію Ашет. Упродовж 1982-1983 рр., їхні представники відвідували США, з метою ознайомлення досвіду роботи приватних каналів. Для цього був написаний проект під назвою “Canal 4”. У бізнес-плані, представленому компанією, пропонувалось цікаве нововедення, яке характерне для приватних медіа. Мова йде про оплату за перегляд каналу телеглядачами. Окрім цього, програмна політика майбутнього каналу істотно відрізнялась від державних медіа. Акцент робився на показах кіно та спортивних змагань. Після формування ефірної сітки назву каналу змінили на “Canal+”.

Канал запустили у листопаді 1984 р. Його відкриття стало своєрідним вибухом для французького телепростору. Окрім плати за перегляд (його сума складала тоді 220 франків на рік), ефір наповнився телесеріалами американського та канадського виробництва. Canal+ став першим французьким каналом, де у нічному ефірі стали транслювати еротичні фільми, серед яких був «Калігула». Він у подальшому став фундатором медіа-холдінгу Canal Groupe, заснованому у 2000 р. До нього входили канали – CSTAR (музичний). С8 (розважальний), Canal+ Sport та ін.

Успіх Canal+ сприяв подальшому формуванню телевізійного ринку у Франції. Так, у 1985 р. був створений Canal J, під егідою компанії Лагадер. Це перший французький канал, програми якого розраховані для дітей та молоді. Проте він не став національним, і Canal J залишався доступним тільки для користувачів супутникового телебачення.

У тому ж 1985 р. проводилася активна боротьба за ефір на п’ятому каналі. Найбільшими учасниками цього процесу були компанія Ашет (Canal+) та італійський медіа-холдінг під керівництвом Сільвіо Берлусконі. Він контролював більше половини каналів італійського телебачення, і бажав поширити свої активи у інших країнах Європи. На що Франсуа Міттеран заявив, що ніяких іноземців до володіння активами французьких медіа не допустить. Боротьба тривала рік, яку завершив Берлусконі.

У лютому 1986 р. був створений канал La Cinq (П’ять), де основними активами володів майбутній італійський прем’єр-міністр. La Cinq, ефір якого наповнювався розважальними програмами та фільмами, став першим французьким загальнонаціональним приватним каналом, що проіснував до 1992 р. Він був закритий через фінансові борги черех зміну власника, а саме на Ашет у 1990 р.

Так у середині 80-х рр.. французькі телемедіа вже складались з п’яти каналів. На початку 1986 р., водночас з появою La Cinq, було прийнято рішення про створення урядом музичного каналу. Мовлення мало проводитись на шостому метровому сигналі. У березні того року розпочав свій ефір ТВ6, де показували музичні програми та відеокліпи. Шостим каналом ніхто не володів, уряд анонсував рішення про його передачу люксембурзькій групі RTL Group.

Слідкуючи за великим успіхом приватних каналів, перед президентом та урядом постало питання про зміну форми власності одного з трьох державних каналів. Це TF1, Antenne 2, FR3. Думки розділились: Франсуа Міттеран виступав за приватизацію Antenne 2, парламент – FR3, уряд на чолі з Жаком Шираком – TF1. Врешті-решт, у травні 1986 р. було оголошено про початок приватизації TF1. Кандидатурами на отримання основного пакету акцій першого каналу оголосили себе Ашет та компанія Буге. Її власником був Френсіс Буге, який за підтримки Патріка Ле Лея склав детальний бізнес-план, що складався з фінансових та творчих елементів. Їхню підготовку до майбутнього продажу широко висвітлювала преса та телебачення. Діяльність компанії принесла великі результати: навесні 1987 р. Вищий комітет аудіо комунікацій підтримав кандидатуру Буге у якості основного аукціонера TF1. 16 квітня відбувся продаж каналу на 3 мільярди франків.

Як наслідок, відбулися зміни у керівництві каналу. Першим генеральним директором оновленого TF1 став Патрік Ле Лей, який перебував на цій посаді до 2007 р. Він зробив концепцію каналу для усього суспільства, сконцентрувавши увагу на новинах, розважальному контенті, виробництві кіно та телесеріалів. У результаті цього аудиторія TF1 збільшилась до 40-45 %, що забезпечила перше місце за переглядами не лише у Франції, але й у Європі.

У тому ж 1987 р. розпочав ефір розважальний канал М6 (Metropole Television). Його власником стала RTL Group. Для організації каналу запросили відомого журналіста Жана Дрюкера, який працював на Antenne 2. Він став першим генеральним директором М6 і перебував на цій посаді до 2003 р. Жан Дрюкер продумав концепцію каналу, яка зосереджувалась на його слогані: “M6, la petite chaine, qui monte!” (М6 – маленький канал, що показує!). А показувати каналу було що.

По-перше, М6 став і залишався до 2005 р. єдиним національним каналом, де велику увагу приділяли музичним програмам (до 30% ефіру, що встановлювались Комітетом аудіокомунікацій). По-друге, у ефірі М6 до перегляду представлялись мультфільми та кіно виробництва різних країн. По-третє, інформаційна політика каналу мала контр характер у порівнянні з іншими телевізійними медіа. Новини на М6 завжди виходили за 6 хвилин до основного блоку інформаційних програм трьох каналів. Наприклад, це 12.54, 19.54, або «Шість хвилин». По-четверте, прибутки М6, особливо у перші роки його існування, приносила реклама у порівнянні з іншими телеканалами. Таким чином, продумана політика ефіру дозволила М6 швидко стати одним з найпопулярніших телеканалів.

Проте, у державних медіа настала фінансова та творча криза  наприкінці 80-х рр. Зменшення аудиторії каналів Antenne 2 та FR3 сприяв негайному вирішенню цієї проблеми на державному рівні. У 1989 р. був створений Вищий комітет з питань медіакомунікацій, діяльність якого визначалась контролем за ефіром та видачею ліцензій на мовлення. У тому ж році, згідно директивою Комітету, Antenne 2 та FR3 перейшли під особистий контроль президента Міттерана. Фактично розпочалась реорганізація каналів, яка завершилась зміною назв у 1992 р. на France 2 та France 3. Їхня поява поклала початок нового державного телерадіохолдінгу – Франс Телевізьйон.

Концепція цих каналів залишилася незмінною. France 2, як і TF1, акцентував увагу на виробництві новин, розважальному контенті та кіно. Але у порівнянні з першим каналом, він розвивав напрямок документально-пізнавальних програм. Одна з програм France 2 активно транслювалась на українському ТБ. Мова йде про «Ключі від Форту Боярд», що показували у оригінальній версії.

У порівнянні з France 2, France 3 має напрямок на виробництво програм у регіонах. На території Франції знаходиться близько 15 представництв каналу, які займаються випуском передач присвячених певному регіону. France 3 є одним з небагатьох загальнонаціональних каналів у ефірі якого транслюють концерти класичної музики.

У тому ж 1992 р. розпочав свій ефір канал державної форми власності Арте (Діюча асоціація європейського телебачення). Це спільний франко-німецький канал, створення якого обговорювалося між президентом Міттераном та німецьким канцлером Гельмутом Колем. Упродовж 1986-1991 рр. на сьомому каналі проводились експерименти щодо майбутнього телевізійного контенту. Спочатку це був канал SEPT (Сім), який транслювався по-супутниковому телебаченню. Згодом виникла телевізійна організація Арте у 1991 р., що дала початок каналу у наступному році.

Тематика Арте зосереджена на виробництві програм з культури, документалістики та власного кіно. Їхня більшість була неодноразово нагороджена призами Сезару (французький «Оскар») та Каннського кінофестивалю. Цікаво, що офіс Арте розташований у Страсбурзі (Східна Франція), так як там мешкає велика кількість франкомовного та німецькомовного населення. Цей канал є ще одним своєрідним актом примирення між Францією та Німеччиною, що тривала півтора століття.

Саме до Арте, як державної телекомпанії входив канал La Cinqueme (П’ятий), утворений 1994 р. Він випускав програми освітньо-пізнавального напрямку та виходив у ефір у рамках Арте. З 1997 р. La Cinqueme мав мовлення самостійно, а з 2000 р. увійшов до складу Франс Телевізйон. З 2002 р. канал отримав назву France 5.

На початку ХХІ ст. у телевізійному просторі Європи виникло актуальне питання переходу телебачення з аналогового на цифрове мовлення. У Франції ці спроби проводились на початку 2000-х рр., і в березні 2005 р. усі загальнонаціональні канали перейшли на цифровий формат мовлення (TNT – Television numerique terrestre). Паралельно медіагрупи France Televisions, TF1, M6 та інші менш впливові медіа стали створювати різножанрові канали, з метою збільшення цифрового мовлення. Станом на 2018 р. до TNT Франції входить 27 телеканалів, більшість з яких приватної форми власності. Це свідчить про поглиблення комерціалізації телебачення.

Французькі медіа поширюють своє мовлення за кордоном. Окрім франкомовних країн, їхні програми транслюються у інших країнах світу. Популяризацією французької мови і культури займається TV5Monde з 1984 р. Здебільшого він транслює програми France Televisions та Арте.

Програми французьких телеканалів до недавнього часу показували на українському ТБ. У 1994 р. між Державною Телерадіокомпанією України (Перший канал) та Canal France International був підписаний договір про надання 500 ефірних годин на рік для трансляції програм французьких ТБ, а саме кіно, мультфільми, музичних програм та документалістики на УТ-1. Упродовж 1990-2000-х рр. ця співпраця відбувалася активно, зараз вона припинилась через реформу Національної телекомпанії України та її реорганізації у Суспільне мовлення.

Підсумовуючи, ми можемо сказати, що французькі медіа, а саме телебачення пройшли великий шлях від технічних експериментів до цифрового мовлення, а також зазнали «великої революції» у 1980-ті рр. Вона була направлена на лібералізацію мас-медіа. Її історія, сподіваємось, стане корисною базою для розбудови українського телебачення, проте сучасним медіа треба шукати свої моделі розвитку в динамічному світі 4ї Індустріальної Революції.

Коментарі